Вона поки не має власних дітей, однак знає напам’ять ціни на підгузки й дитяче приладдя. Може хоч посеред ночі продекламувати довгий перелік речей, без яких виживуть дорослі, але важко обійтися немовлятам.
Вона не працює медиком, та її впізнають в аптеках, де вона регулярно замовляє препарати, що рятують маленькі життя.
Якщо її запитати, чи вірить вона в дива, впевнено відповідає «так» і розказує історії на кшталт того, як за три дні з нічого з’являється все необхідне для проведення операції маленькому пацієнтові.
Катерина Жицька – волонтерка у черкаському будинку маляти. Привели її туди обставини, та надихнули повертатися знов бажання допомоги тим, від кого відвернувся світ, небайдужість лікарів і розуміння, що закрити велику потребу можна й невеликими силами, але гуртом.
Як шукати фінансову допомогу, її теж ніхто не вчив, але за два роки волонтерської діяльності вона виробила для себе певні стандарти й правила, якими теж поділиться у цій розмові.
Вони нескладні, але дозволяють зберегти довіру тих, хто жертвує, і забезпечити ефективне цільове витрачання коштів. І, що також важливо, залучити до благодійності більше людей.
Ця розповідь – глибокий погляд на побут установи, в якій мешкають маленькі українці, котрі за безглуздям долі стали нічиїми. На жаль, у держави на них теж не часто вистачає коштів і терпіння, тож чи вистачить нас на те, щоб заповнити цю потребу? Відповідь слухайте в подкасті.
[wonderplugin_audio id=”9″]
Спілкувалася Марія Курбатова